Тема. Моє село – моя святиня

Мета.  Удосконалити знання учнів про історію виникнення нашого села, його історичне минуле і сьогодення, продовжувати вивчати звичаї та обряди жителів села;виховувати любов до отчого дому, рідної землі, свого народу, повагу до батьків,  почуття патріотизму, гордість за рідний край;  розвивати творчі та комунікативні здібності учнів, увагу, спостережливість.

Обладнання. Виставка «На цих рушниках Україна моя», світлини краєвидів села

                                                      Епіграф

                                 Люблю село й це серцем відчуваю,

                                 Не сумніваюсь в цьому ні на мить.

                                 І в відповідь я вас вже запитаю:

                                Невже ж його ще можна не любить.

                                                                     Т. Кравчук

                                             Перебіг заняття

Звучить пісня «Мій край»

Вчитель. Рідний край, рідна земля, Батьківщина, Україна. Які це прості і разом із тим прекрасні і святі для нас слова. Рідний край починається для нас з хрещатого барвінку, верби та калини, без яких, як кажуть, нема України, з маминої колискової пісні, батьківського дому.

     Кожна людина завжди з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місце,  де народилася, де минуло її дитинство. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини, де живуть мама, тато, бабуся, дідусь, брати і сестри. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас, вийде велика держава – Україна.

Учениця.

Люблю село.

Спитаєте за що? Й сама не знаю.

Люблю його я дуже, та й  усе.

Можливо що над ним веселка грає,

Що квітнуть вишні.

Й лан дзвінкий росте.

Люблю, напевне, за солодку воду,

За спів пташок,  за голубу блакить,

За простоту і доброту народу,

Що без труда і дня не може жить.

За радість спілкування із землею.

За день погожий й весняну грозу,

За вранішнєє сонце над ріллею,

За кришталеву на траві росу.

Люблю його й це серцем відчуваю,

Не сумніваюсь в цьому ні на мить.

І в відповідь я вас вже запитаю:

Невже ж його ще можна не любить?

Вчитель. Діти, у нас сьогодні виховна година - «Моє село  - моя святиня».  Сьогодні ми говоритимемо про наше рідне село, де народилися і живемо, де живуть наші дідусі й бабусі, батьки, адже кожен із нас є представникам своєї родини, свого села, свого народу. Разом ми поринемо в  його минуле і сьогодення. Хочу, щоб у вас після сьогоднішнього заходу з’явилися  бажання і потреба ще більше любити і шанувати своє рідне село.

Учениця. Про виникнення села існують різні легенди. Одна з них розповідає,що перше поселення було над річкою, під лісом – дібровою, яка дала початок назві Дібрівляни, Добрівляни. Інша легенда розповідає, що колись тут, на березі Дністра, поселились втікачі з Болгарії. В той час володаркою цього краю була багата пані Уляна. Вони попросили у володарки згоди поселити їх саме у цій долині, яка в той час була лише обмеженим берегом ріки. Поселенці були з роду садівниками та городниками. Вони вміли обробляти землю і скоро слава про родючу долину розлетілась по навколишніх поселеннях. І називали люди долину – долиною доброї Уляни (Добровляни). Сюди переселилися досвідчені городники з Болгарії, вони осушували велику територію боліт, де вирощували ранні овочі.

Вчитель. Ми послухали легенди про наше село, а далі ми детальніше пізнаємо історію нашого села.

Учень.   48' північної широти, 25' східної довготи знаходиться мальовниче село Добрівляни. В минулому село було невеличке, бо навіть старожили пам’ятають його наполовину меншим. В основному село розрослося у другій половині ХІХ і на початку ХХ століття. У 1922 році в селі вже було 1356 чоловік.

     Поблизу села виявлено археологічні пам’ятки трипільської культури, культури Ноа, могильник княжої доби; збереглися земляні укріплення часів Кримської війни 1853 – 1856 р.р.

Учень.   Уздовж дороги від Заліщиків до Добрівлян на пагорбі між двома природними ярами росли великі сади. Перший яр був там, де сьогодні Заліщицька залізнична станція, міський ринок; другий яр – короткий, але значно глибший, - там, де був цегельний завод. Ця частина села називалася Садище.

     Дуднева – це частина села, яка розташована на пагорбах, де закінчується ліс. Тут був кар’єр, де видобували камінь – вапняк. Коли велись відповідні роботи, чувся сильний відгомін – дудніння.

     Гасівка – в цій частині села перші поселенці с. Добрівляни гасили вапно.

     Вільгова – так називають частину дороги на схилі гори. Укріплюючи свої східні володіння, австрійський уряд виділив гроші на будівництво дороги, яка будувалась за цісаря Вільгельма, тому отримала назву Вільгова, або Цісарська дорога.

Учень.   Гукало – частина села, що дуже близько розташована біля річки Дністер. Колись люди виходили на пагорби і легко могли перегукуватися  мешканцями села Репужинці Заставнівського району Чернівецької області, бо тут сильне відлуння.

     Підгора – частина села, розташована під горою, одержала і відповідну назву. Першими тут, з волі пана Броніцького, поселилися лісники, що працювали в панському лісі.

     Помірки – північно-східна частина села. Після того, як громадяни села програли судовий позов з паном бароном Турнау, ця земля вважалася панською. Коли до керівництва господарством перейшла Стелла Турнау, вона міряла і продавала невеличкі ділянки селянам – відміри.

(ПРЕЗЕНТАЦІЯ «РІДНЕ СЕЛО В ДАВНИНУ»)

Учень.  А зараз я розкажу історію, яка відбулась у нашому селі.  «Це зараз їдеш через Добрівляни (вони ж Добровляни, відомі з 1440 р.) на Заліщики, і все в око кидається - і ліси над Дністром, і гарненькі господарки, церкви. А колись тут стояла досить симпатична дерев'яна святиня з цікавою легендою. Начебто її ніхто не будував - церкву приніс в село кормилець-Дністер, і сталося це - дивовижна як на легенди точність - у 1767 році. Що ж, приніс - подякували, встановили подарунок. Та невдовзі з Прикарпаття прибули люди з якогось села - наша, мовляв, церква, віддайте. Довелося повернути принесене Дністром законним господарям. Та за кілька років, у 1780 році, нова повінь на Дністрі - і знову річка прибила до добрівлянського берега ту саму церкву. І знову з Прикарпаття прийшли гінці, та на цей раз люди храм не повернули. Так і стояв принаймні до кінця Другої світової війни. У 1962 році її було знищено партійними активістами, а на тому місці у 1991 році збудовано каплицю, як згадка про минулі часи. Будівництво нового храму у селі розпочато у 1934 році, з добровільних пожертв парафіян, а закінчено у 1943 році.

     Душею кожного храму є дзвіниця. В давні часи, перед заходом сонця, щосуботи перед святом, церковні дзвони сповіщали парафіян про завершення роботи і початок свята.

Учень.   У селі також є православна церква св. Димитрія Солунського (2002 рік). Дві каплиці (1991 рік), статуя Матері Божої (2010 рік). Зберігся старий пам’ятник на честь скасування панщини (1848 рік); споруджено пам’ятники загиблим від чуми (1896 рік), на честь тисячоліття хрещення України – Русі та двохтисячоліття народження Ісуса Христа; пам’ятник воїнам – односельцям полеглим у німецько – радянській війні (1967 рік); насипано символічну могилу Борцям за волю України (1992 рік).

Вчитель.  Лине пісня над сивим Дністром. Вона взяла початок у далекому 1947 році з легкої руки сільського співака Івана Романка та Василя Мамалиги, які організували в селі молодіжний хор. На шостому Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у місті Москві у 1957 році хор нагородили бронзовою медаллю. А у 1964 році йому присвячено високе почесне заслужене звання «народний», яке з того часу і до сьогодні хор підтверджує своїм високохудожнім виконанням народних українських пісень. Народний хор «Добровляни» - учасник-переможець дипломант багатьох конкурсів і фестивалів, виступів у містах і селах України, близького і далекого зарубіжжя, а також на телебаченні – у містах: Чернівці, Львів, Тернопіль, Київ, Москва, Пенза (Росія), а також у Болгарії. Керівником хору і диригентами були: Іван Романко, Ярослав Смеричанський та Теодор Хмурич. У даний час керує хором Ганна Михайлівна Навізівська.

     Милозвучні, зачаровуючи українські народні та авторські пісні лунають завдяки ансамблю «Берегиня», які з часу свого заснування був під керівництвом Лугофета М.П., який пропагандував, зберігав і примножував національні традиції, культуру, самобутню пісенну творчість.

Учень.     Фельдшерсько – акушерський пункт у селі – лікарня в мініатюрі. Сюди зі своїми болями і тривогами щоденно звертаються пацієнти села – від наймолодшого до сивочолого поважного ветерана. Понад 15 років ФАП очолює Роман Григорович Петрас, який після 28 років роботи на швидкій допомозі повернувся до рідного села.

     Потопи і повені, коли живеш на березі великої річки, не така вже й дивовижна річ. Особливо велика повінь була в вересні 1941 р.: село настільки постраждало від води (від тривалих дощів Дністер розлився, рівень води піднявся на 2,5 метрів), що німецькі окупанти звільнили місцеве населення від податків. Хоча скільки тоді там було населення, важко сказати: коли в 1939 році Тернопільщина відійшла до СРСР, а сусідній, через Дністер Буковині лишався ще рік бути під румунською владою, з прикордонних Добрівлян радянська влада виселила геть усіх, розселивши добрівлянців по тернопільським поселенням бувших польських колоністів (поляки, хто міг, емігрували на землі етнічних предків). Лише окремі щасливчики змогли поселитися десь неподалік рідного села - якщо там, в тому неподаліку, мешкали друзі чи родичі, які погодилися приютити добрівлянців.

     За переписом 1921 року в селі було 259 дворів з населенням 1349 осіб, на 1931 р. – 303 двора та 1542 особи.

     Село постраждало під час пацифікації  1930 р.

     Під час німецько-радянської війни у Червоній армії загинуло 45 жителів села, 36 пропали безвісти (1944 – 1945 р.р.). після повернення радянської влади протягом 1944 – 1953 р.р. за участь у національно – визвольній боротьбі ув’язнено 18 осіб; загинув борець ОУН і УПА Микола Довганик (1926 р.н.).

     Серед відомих борців за свободу: зв’язкова, політв’язень Парасковія Красько – Довганик (1925 р.н.), вояк УПА Григорій Слюсар (1886 р.н.), належні до Юнацтва ОУН – Михайло Війтюк.

      Добровляни зараз царство не архітектури, а флори: теплиці під помідори. Помідори - це спадкове: навіть в воєнному 1939 році Добріляни відіслали до різних міст Польщі (від Варшави і Лодзя до Катовиць і Гдині) 42 вагони помідорів на суму більш як 160 тисяч злотих. З старого можна згадати хрест з 1896 року, встановлений на похованнях загиблих від чуми (1894-1896). З зовсім-зовсім старого, кажуть, є рештки земляних укріплень князівських часів.»

Учень.  До 1939 року діяли філії товариств «Просвіта» (від 1892 року, засновники Юрко Головяник та Михайло Війтюк), перед Першою світовою війною було створено пожежно – гімнастичне товариство «Січ», яке мало свій оркестр, товариство «Луг» (від 1926 року, засновник Федір Юрійчук ), «Сільський господар» (1936 р. 1-й голова Микола Клічук), «Рідна школа», «Союз Українок» (голова Олена Клічук), а також кооператив «Надія» (близько 1910 року, засновник Михайло Гойман; в 1936 році відновлена під назвою «Сад»), молочарня, каса «райфайзенка» (1908 р.), театральний, хоровий, оркестровий, самоосвітній гуртки.

 Учень.  Детальніше я хотіла б розказати про товариство «Просвіта». Читальню, або будинок «Просвіти», було започатковано будівництво, як було сказано у 1892 році, але у зв’язку зі чумою його призупинили. Така ж історія повторилась у 1914 році, будівництво було відкладено у зв’язку з Першою світовою війною, і закінчено аж в 1930 році. Будинок названо «Народним домом», бо в ньому містилися всі товариства, які були на той час в селі. При читальні бібліотека, театральний, хоровий, оркестровий, самоосвітні гуртки. Чиїм коштом будувалась і створювалася школа достеменно не відомо, але виходячи із законів Австрійської імперії, народні школи утримувалися за рахунок громади (церкви, «Просвіти», пожертв тих, хто утримував фільварок).

     Польські окупанти переслідували селянських провідників, які вели просвітницьку роботу серед односельчан. Після окупації 1920 року польська поліція арештувала кошового товариства «Січ» Григорія Кузняка і забрала до Чорткова, де він помер після важких катувань

Вчитель. Минають роки й покоління

Маленький дорослим стає

Та крила в житті лебедині

Нам рідная школа дає.

Бо все починається з неї,

І діти її розлітаються птахами всюди:

І в небі вони і на морі і на суші,

З домівки летять, тут плекають їх душі.

Учень. За Австро – Угорщини діяла двокласна школа з українською мовою навчання, за Польщі – чотирикласна двомовна.

     Школа с. Добрівляни існувала з кінця ХІХ століття. У першій половині ХІХ століття мережа шкіл у Заліщицькому повіті, до якого і належало село, вже була доволі поширена. Але ми не маємо достовірних даних на той час про існування школи в Добрівлянах. 

     На 1853 рік у селі окремої школи не було. Можна припустити, що діти ходили до школи в Заліщики, де була так звана головна школа, тобто семикласна з польською мовою навчання, як за Австрії так і за Польщі.

     Основною базою для навчання були церковні книги. Освіта не була обов’язковою, але майже усі діти відвідували початкову школу. У честь відкриття школи у 1930 році було посаджено ялинку перед входом у шкільне приміщення з правого боку, вона росла там до 1970 року, коли проводили капітальний ремонт школи, ялинку зрізали. Тоді ж і зняли великий дерев’яний дзвін, що висів над входом.

     Після закінчення війни відбувається реорганізація шкільної системи, школа з чотирикласної стає семикласною і розміщується в трьох корпусах: у приміщенні старої школи, в будинку на подвір’ї старої школи, що залишений був поляком, ще в 1939 році, і використовувався, як житло для вчителів, а також у приміщенні, де зараз розташована сільська амбулаторія.

Учень.  Учні 1941 – 1942 навчальних років заклали парк через який ми і до сьогоднішнього дня прямуємо до школи. Пізніше школярами 1944 – 1945 навчальних років був посаджений невеликий сквер біля народного дому. Під мудрим керівництвом вчителя біології Костиника Г.І. в школі процвітало вирощування шовкопрядів, зібрано багато рідкісних порід дерев і створено дендрарій на шкільній ділянці.

       Школа до 1958 року була семирічною і займала ті ж довоєнні приміщення, які вже не могли вмістити такої великої кількості школярів, що навчалися на той час. Тим більше, що з переходом на восьмирічне навчання кількість учнів збільшилась, тому було ухвалено рішення про будівництво нової школи. Грошей не вистачало, тому деякі селяни добровільно сплачували власним коштом за різні роботи. Спочатку планувалося спорудити школу на місці адміністративного будинку лісництва, але через близькість до центральної дороги це рішення відхилили. І ось довгоочікувана пора 1 вересня 1963 року відбулося урочисте свято відкриття нової школи. Першокласників було аж 42-є в цей же день прийшов до школи новий директор Смеричанський Богдан Львович.

Наша школа – це наша історія, наше майбутнє, яке творять наші наставники. Мені радісно, що в нашій школі панує атмосфера творчого неспокою, у якій дух свободи поєднується з почуттям обов’язку, дружби, товариськими відносинами між учителями і учнями.

     Йдучи незабаром у доросле самостійне життя окрім знань ми винесемо і збережемо любов і доброту, якими ми були оточені.

     Саме завдяки педагогам молоде покоління знаходить місце в суспільстві, реалізує творчий потенціал. Результати праці «сіячів розумного, доброго, вічного» дають плідні зажинки у вихованців школи.

Учень. У Добрівлянах народилися такі видатні люди як: вчений у галузі математики, педагог – підприємець Іван Кирелецький (1951 р.н.), вчений у галузі економіки Богдан (1931 р.н.) та науковець та педагог Микола Кузняки (1895 – 1937р.р.), Василь Звіздарик – заслужений працівник культури України, композитор (м. Косів Івано – Франківської області), Михайло Олійник – інженер – авіаконструктор, Іван і Михайло Романко – диригенти і педагоги, директори музичних училищ м. Чернівці та м. Тернопіль, Микола Звіздарик – директор тролейбусного депо м. Тернопіль, Наталія Шелепницька – заслужена артистка України.

(ВІДЕО)

Учень. Окрім мальовничих пейзажів, обдарованих людей, наше село багате на звичаї та традиції. Давайте згадаємо деякі із них.

Зимові свята починаючи від Введення в храм Пресвятої Богородиці (4 грудня) аж до Водохреща (19 січня). На святого Андрея (13 грудня) дівчата збираються і ворожать а свого судженого, в той час коли хлопці ходять до не заміжніх дівчат і знімають ворота. Святого Миколая у нас чекають з нетерпінням, адже на ранок 19 грудня дітлахів під подушкою чекатиме довгоочікуваний подаруночок. На Святий вечір збирається уся родина, готується 12 пісних страв, і при першій зійшовшій зорі всі сідають вечеряти. Зранку 7 січня усі йдуть до церкви, коли ще темно, щоб почути радісну новину «Христос Народився!!!». В цей же день колядники ходять у кожну хату, колядують, таким чином сповіщають кожного, що Ісус Христос народився. Це триває 3 дні. 13 січня святої Меланії, у цей день хлопці та дівчата переодягаються у різні костюми та маланкують. А на другий день 14 січня, святого Василия, хлопчики ходять засівати, щоб був урожайний рік. 18 січня – другий Святий Вечір, вдень діти ходять щедрувати, а з настанням вечора господар освячує свою господарку і вся родина знову збирається за столом, на якому обов’язково має бути 12 пісних страв. 19 січня – Водохреща. Люди з самого ранку йдуть до церкви, щоб освятити воду, а далі цю цілющу воду приймають цілий рік, так як вона має цілющі властивості.  

Весняні свята. За тиждень до Великодня, на Вербну Неділю, люди йдуть до церкви, і освячують гілочки верби, після чого жартома б’ють один одного зі словами «Шутка б’є, не я б'ю, за тиждень Великдень». Наступний тиждень називається Страсним тижнем, так як наближується Воскресіння Христове. У п’ятницю люди ідуть до церкви закладати Плащаницю. У суботу святять кошики з паскою, ковбасою, сиром, яйцями, які зможуть з’їсти тільки на Великдень. Наступний день люди починають з того, що йдуть з самого ранку до церкви, щоб священик сповістив «Христос Воскрес!». Наступний день – Вливаний понеділок.

Літні свята. На 50 день після Великодня люди святкують Зелені свята. Прикрашують свої ворота, подвір’я, хату гілками дерев, як ще називають «маєм». 7 липня – Івана Купала – дівчата плетуть віночки і пускають їх по воді, нижче по течії хлопці їх ловлять, чий віночок зловили – та його суджена. 19 серпня – Спаса, люди йдуть до церкви святити кошики з фруктами та овочами.

Осінні свята. Осінню у нас Празник (Храм) – остання неділя жовтня. В цей день люди запрошують до себе гостей, святкують, відпочивають.

     

      Кожне свято особливе, і кожне святкуємо по різному, дотримуючись звичаїв і традицій, які впродовж віків передавались нам з покоління в покоління

Учень. Наше мальовниче село розташоване на лівому березі річки Дністер, який утворює Національний парк «Дністровський каньйон». Місцевість своїм виглядом заслужила внесення до переліку 7 природних чудес України. Найбільша частина парку розкинулась саме у Тернопільській області. Загалом довжина «Дністровського каньйону» становить 250 кілометрів, що робить його одним із найбільших у Європі.

Каньйон утворився в наслідок процесів викликаних рухом течії ріки Дністер. Наймальовничіша частина природного парку розкинулась на території від річки Золота Липа до знаменитої річки Збруч. Творення каньйону відбувалось останні пів мільярда років. Уявіть собі скали, котрі бачили зорю життя на нашій планеті.

 Учень. Також поблизу нашого села розташований Обіжевський ботанічний заказник. Заснований 28 жовтня 1974 року. Під охороною — лісове уро­чище на лівому березі річки Дністер. Схили берега складені звапняків, глибоко розчленовані, в ме­жах заказника переходять у розгалужену у вер­хів'ї вузьку долину, по якій тече невеликий потік, що впадає в Дністер. Складний рельєф, геологічна будова зумовлюють своєрідність мікроклімату і рослинного покриву. Більша частина заказника вкрита грабовими і дубово-грабовими лісами, місцями з домішками клена гостролистого, клена польового, липи сер­целистої, ясена, черешні. У рідкому підліску зростають ліщина, бруслина бородавчаста, бруслина європейська. У верхній частині південних схилів — ліси з дуба скельного.

     Багатий трав'яно-чагарниковий по­крив. На різних ділянках, залежно від умов, по­ширені: копитняк європейський, яглиця звичайна, осока волосиста, зеленчук жовтий, зірочник ланцетоподібний та багато інших видів лісової трав'янистої флори. Особливо цінні фрагменти степових ділянок, розташованих на схилах південної експозиції.

     З видів рослин, занесених до Червоної книги України, трапляються: зозулині черевички справжні, клокичка периста, ковила волосиста іпірчаста, лілія лісова, підсніжник звичайний, первоцвіт дрібний, сон чорніючий, таволга польська, шоломниця весняна, ясенець білий.

Вчитель.  А зараз повертаємось до епіграфа нашого заходу.

-         За що ви любите своє село?

-         Отже, село для кожного із нас це …

1. Моє село – хліба наче море.

Моє село – батьківська  земля.

З тобою з любов’ю я щиро говорю.

Моя ти надія і гордість моя.

2. Моє село, де щирістю багаті

Серпневі зорі маками цвітуть.

Гостинно тут зустрінуть в кожній хаті,

Сердечне слово кожному знайдуть.

3. Тут пестять мене світанки сині,

Як усмішка на маминім лиці.

У казку несуть руки лебедині,

добром тепліють очі- промінці.

4. Моє село. Це тут моє коріння.

Тут доля квітне в росяних садах.

Тут шлях мій починається з уміння

Любити хліб у маминих руках.        

5. Моє село, тобі я щастя зичу.

Хай дітям світить зірка золота,

А землю цю трудом ми возвеличим,

Ти України часточка свята.

6. Люблю тебе, моє село,

Добром багате й щирістю людей.

Ти з майбуттям своїм рівняєш кроки,

Моє прадавнє й вічно молоде.

7. Моє село,!

Люблю твої світанки барвінкові,

І у ході засмаглій день ясний.

І перші зорі тихі вечорові,

Твоєї ночі погляд чарівний.

8. Усе мені тут рідне: і річка і городи

Я міцно на своїй землі стою.

Тепло своїх долонь, і розуму і серця

Я Україні милій віддаю